Сімка

Тартак

Тартак випустив сьомий студійний альбом, який отримав актуальну та невигадливу назву «Сімка». Це такий-собі подарунок слухачам з нагоди п’ятнадцятиріччя гурту.

Сказати чесно, в цьому альбомі Тартак уже не той. Ні, це ні в якому разі не означає, що гурт став гіршим чи кращим. Просто, Тартак часів «Демографічного вибуху» і «Сімки» взагалі не повертається язик порівнювати. Зараз пісенна лірика стала більш філософською, зрілою, злободенною. Можливо, музика десь стала спокійнішою, не такою по-молодіжному агресивною, але, разом з тим, саунд – більш експериментальний, та все той же емоційно драйвовий і не банальний. Якщо порівнювати із усіма попередніми платівками, то, здається, саме цей розкрив лідера групи Сашка Положинського, як істинного, чулого поета-лірика.

Разом з тим, і на це не можна не звернути уваги, Положинський не втрачає притаманного йому у всі часи почуття гумору. Тому, хоча більшість пісень спокійні та ліричні, але це не стає на заваді, аби повідриватися, наприклад, під «Пісню №1», «Раб ТБ», чи потанцювати під «Ритмотеку».

Також, звичайно, слід відзначити і спокійні, романтичні композиції. Вже перша пісня «Я не один» повідує про безмежну щирість та доброту душі автора. Положинський нагадує, що в будь-якому місці, в будь-який час – зажди є привід для щастя і радості. Тому всі «другорядні» речі (як, наприклад, «мур із потертих купюр») не повинні заполоняти нас, ставати на шляху до чогось справжнього та істинного. Апогеєм пісні є слова: «Життя дається лиш раз, дається кожному з нас, щоб ми його прожили із задоволенням». Що можна ще додати?

«Двоє в океані» пісня про справжні почуття, що звуться коханням. Щоправда, історія, яка починалася дуже добре, яка мала б в ідеалі закінчитися словами «і жили вони довго та щасливо», стала ще однією буденною історією. Історією, в якій обставини часто бувають сильнішими за людей, за їх плани. На жаль, таких історій тисячі…

Але, якщо «Двоє в океані» це історія про двох молодих людей, то вже «Ілюзія» - розповідь від першого лиця про свої переживання. Як на мене, це одна з найліричніших композицій на диску, водночас – і найсумніших, а-ля «Стільникове кохання» чи «Я не знаю». Здається, без таких пісень Тартак був би не Тартак…

Ще заслуговує на увагу трек «Пісня №1». Це антипопсова композиція («Пісні не потрібні – потрібні рингтони»). Хоча, текст ведеться від імені того ж поп-виконавця, та Положинський інтонаційно, емоційно (чи ще якимось магічним, та притаманним лиш йому чином) чітко дає зрозуміти своє ставлення до даної «культури». Згодьтеся, зараз усі попсові «корифеї» живуть за принципом «попсуй усю непопсу, але попсу не попсуй». І з цим треба боротися.

Альбом безсумнівно знайде своїх палких прихильників і принесе багато позитивних вражень та приємних емоцій тим, хто його слухатиме.