Етсетера: «Ми – група зі Східної України, яку знають здебільшого на Західній»

Сумська група «ЕТСЕТЕРА», незважаючи на східноукраїнську прописку, більше відома на Західній Україні. Цього року вони були єдиними представниками Сходу на двох масштабних західноукраїнських фестивалях - «Rock in Love» (Львів) і «Бандерштат» (Луцьк), а ще встигли зняти кліп і написати саундтрек до фільму. Тож поговорити з вокалістом групи Володимиром Нянькіним було про що. Бесіда вийшла тривалою, сказано було багато, тому, гадаю, доцільніше питання не друкувати, а зробити інтерв'ю у вигляді монологу.

- Коли ми починали грати і співали українською, то в Східних областях люди не завжди розуміли, навіщо ми це робимо. Для нас це була і залишається принципова позиція. Зараз багато хто радить нам переходити на російську, але ми відмовляємося, хоча розуміємо, що в рідній країні своя мова потрібна тільки жителям кількох областей.

- Ми «налажали» з назвою групи - нас часто пишуть «ЕТС», називають «Етcетра», а насправді ми «ЕТСЕТЕРА». Краще б назвалися «Шенген» - і поїхали лабати по Європі.

- У цьому році ми написали саундтрек до фільму в стилі кантрі – пісню «Контрабас». Потім вона вийшла на двох попсових збірниках поруч з Дімою Біланом, Йолкою, Валерією та іншими великим тиражем. Ось так і думаєш – може, кинути цю рок-музику і грати кантрі? До речі, Білан і назву для свого альбому у нашого «Мрійника» запозичив!:)

- Я вирішив режисерувати наш кліп «Викини з серця» бо так дешевше і можна повністю контролювати процес. Результатом задоволений – тепер є улюблена дівчина і пропозиції знімати кліпи іншим виконавцям.

- Років десять тому українська рок-музика і наша індустрія значно випереджала російську, яка все ще жила «російським роком». У нас видавали альбоми, з'являлися нові імена. Зараз Росія перегнала нас у всьому, крім музики. Ми як і раніше цікавіше, але показувати і продавати цю музику нікому. У них «андеграунд» вже навчився заробляти гроші, а ми ще й виживати насилу вміємо.

- Звичайний шлях молодої української групи – засвітитися на кількох фестивалях (можливо, виграти якийсь), записати один альбом – і… розвалитися. Мрії про те, що з виходом альбому знайдуться продюсери, гроші і слава, так боляче б'ють по наївним музикантам, що вони не витримують реальності і йдуть у доросле життя, де немає місця для репетицій, концертів та записів у студії.

- Українські музиканти самолюбні до неможливості. У кожній групі вважають, що саме їхня музика – одкровення і тільки вони гідні заробляти мільйони і мільярди. Навчитися грати, частіше ходити на репетиції або аналізувати майже ніхто не хоче.

- Я бачив багато супер-патріотів, які працюють в установах, що підтримують вітчизняних представників мистецтва. Вони кажуть, що потрібно співати лише українською і розповідають про «клятих москалів». А потім через рік дзвониш, щоб дізнатися, як у них справи, а вони розмовляють чистою російською. Виявляється, просто знайшли іншу роботу.

- Фестиваль «Червона рута» у нинішньому вигляді – абсолютно безглуздий захід. Зате він допомагає молодим музикантам зрозуміти, що вони нікому не потрібні. Виграєш місцевий відбір, їдеш на фінал, де в залі сидять такі ж музиканти-учасники, отримуєш диплом, за яким нічого не стоїть, крім печатки, і їдеш додому. Все! Більше нічого від цього фестивалю в даний час отримати неможливо. Забудьте про переможців цього фестивалю кінця 90-х, їм пощастило, а нам ні.

- Немає жодного українського конкурсного фестивалю, перемігши в якому можна автоматично стати відомою групою.

- Дорога-проживання-харчування – після кризи рідко хто з організаторів пропонує кращі умови. Якщо вам вдається отримувати гонорари – ви молодці!

- Організатори концертів андеграундних рок-груп – божевільні люди. По-хорошому божевільні, по-поганому, - не важливо, але завжди божевільні. Одиниці з них заробляють гроші, більша частина віддає свої. Спитайте будь-якого з них: вийти в нуль – це щастя.

- Найбільш вдячна публіка – в маленьких містах. Сама пафосна – у Києві та Харкові.

- Група, яка збирає в українських клубах по 200 чоловік в будь-якому обласному центрі, може вважати себе українськими андеграундними зірками. Їх можна перерахувати на пальцях. Чим далі, тим більше помирає клубна культура. Людям прикольніше подивитися на тебе на ю-тубі, ніж заплатити гроші за вхід на концерт.

- В Україні є з десяток клубів, де приємно грати і приємно звучати. Для країни в 48 мільйонів – це гірше, ніж погано.

- Ми живемо в світі фріків-одноденок. Якщо брати ноти дупою, і написати хіт, то тебе все одно забудуть вже на другому. Термін придатності сучасних псевдозірок короткий, як пам'ять 80-річних бабусь.

- У нашій країні є українська фолк-музика і «хохляцька». Українська – цікава і якісна, а хохляцька - шароварна, яка лише заграє з автентичним мелодизмом і створюється за тупими шаблонами. Ця нещирість помітна відразу, але менше цих груп не стає.

- Поки в Україні до влади не прийдуть люди нашого покоління з новим мисленням, ми будемо дивитися на танці у вишиванках і виступи народних колективів, які потрібні тільки тим, хто їх виконує.

- Я багато в чому згоден з нашим барабанщиком, який вважає, що електрогітари потрібно продавати людям, які для цього мають пройти кастинг на профпридатність. Так стане менше дупо-груп, які лише засмічують Інтернет.

- Мені сумно дивитися на зірок українського рок-андеграунду, у яких немає іншого заробітку, окрім музики. У нормальній країні вони б мали будинки і машини, а в нашій - пельмені і «вадяру». Нормальну роботу знайти не можна через постійні концерти, репетиції та записи, ось і виходить, що багато хто стає злісними алкашами.

- Велика частина ведучих на регіональних радіостанціях і телебаченні (особливо державних)  - рок-музиканти. Перевірив це в 5 містах - Хмельницькому, Луцьку, Львові, Рівному, Полтаві та Сумах. Упевнений, що і в інших та ж ситуація.

- Наша перша фотосесія проходила вранці 9-го березня. Ми наївно думали, що наш тодішній барабанщик, який дуже любив випити, прийде вчасно, але він запізнився на 4 години. Фотограф на той час пішов, так що ми зловили випадкового перехожого і попросили нас пофоткати.

- Коли я приходжу в гості до своєї бабусі, найчастіше питання, яке вона задає з приводу групи, «Коли ти закінчиш займатися цією дебільною музикою»?

- Мені зараз 27 і я задоволений, що не геній, як Курт Кобейн або Джім Морісон. Зате буду жити довше.

Дмитро Войналович
(с) rock.kiev.ua