Мандруючи всесвітом у систему Deep Purple

«Ой, какіє дяденькі классниє!» — каже десь так 15-річна дівчинка своєму татові на ескалаторі, спускаючись в метро після концерту Deep Purple. «Ходіть надо тупо на всьо! Сколько би ім лєт ні било, в какой би формє оні нє билі — на всьо!» — аж заходиться емоціями хлопчина студент перед своєю пасією. Обганяючи їх, подумки визнаю цілковиту правоту обох і вкотре разом із самими пьорплами дивуюсь, як їхня музика досі знаходить собі шлях до тих, хто їм вже в онуки годиться...

При вигляді напівпорожнього Палацу Спорту, в порівнянні з тутешнім триденної давнини аншлагом на скорпах, стає сумно, і відчувається легка образа за діпів, які тим німцям фактично і дали путівку у життя. Втім, неочікуваний розігрів — організатори ні про що таке не згадували — миттєво піднімає настрій. Майже класичне рок-пауер-тріо лабає просто неперевершено. Майже, бо вокаліст у них барабанщик, що трапляється дуже нечасто. Він настільки несамовито лупцює робочий і тарілки, що дивно, як вони досі тримаються. Басист і гітарист відриваються не гірше. Останній виводить ногою на грифі психоделічні запіли в дусі Блекмора початку 70-х. Я таке бачив лише на DVD. Блискучі, як в переносному, так і в прямому — від поту — сенсі слова хлопці. Треба дізнатись хто ж це... (Пишучі ці строки вже заґуґлив: ет, шкода, не наші — мінчани The Toobes. Всім настійливо раджу!)

Першим фан-сектором вільно ходити. За бажання можна навіть не обтяжуючи свої лікті і чужі боки протиснутись під самісіньку сцену. Я зі своїм майже патологічним несприйняттям когось чужого впритул до себе подумки відмовляюсь від такої заманливої перспективи, про що під кінець сейшену шкодую. Винагородою моїй «інтровертності» несподівано стають дві просто неможливо розфуфирені гламуретки, що, здається, приїхали (чи збираються після сейшену) з шоу Світлани Вольнової. Споглядати, як вони «танцюють» і тягнуть козу не менш захоплююче, ніж дивитись на самих Deep Purple. До того ж, попереду мене дригається дядько в костюмі і з акуратною зачіскою і класичним черевцем, що своєю «хореографією» сильно нагадує Поплавського. А може це таки він, і не все втрачено у цій країні?...

Deep Purple, як завжди, надають соло всім своїм членам. Виняток — 67-річний Йєн Гіллан. Кондиції вокалу вже з десяток років не ті, і коли колеги шпілять тривалий час, він йде за барабани, де ховається в своєрідному темному наметі (те саме робив і Роб Хелфорд на останньому київському концерті Judas Priest). В золоті дні групи, аби не нудьгувати, він грав на бонгах, або — згідно фанатських легенд — трахав якусь діваху під напівзакритим роялем, що також являло собою, ймовірно, непогане соло... Йєн Пейс, дружина якого є сестрою-близнюком дружини нещодавно спочилого Джона Лорда, видає філігранне соло (з пришвидшенням) і відверто плює на свої 64 роки. Як завше молодий (по-барабану 58 років) і позитивний Стів Морс в чергове грою і поведінкою дає милуватись своїм правдивим аристократизмом. 64-річний Дон Ейрі не змінює традиціям і посеред довгого соло вставляє шматок з українського фольклору. Зал — виявляється, вже зібралось більше половини сидячих місць — вибухає! Без місяця 67-річний Роджер Гловер у традиційній піратській бандані демонструє відмінну фізичну і виконавчу форму, рвучи на чималій швидкості струни свого Vigier(у). Він єдиний з усіх спускається після фінальної пісні до першого фанатського ряду для автографів і спільних фоток.

Всупереч власним очікуванням, виходжу з Палацу мокрий і з геть скуйовдженим від хедбенґінґу хаєром.

P. S. Начитавшись Азімова можу сказати, що після протистояння під ОВК, де всі навколо горлопанять «Слава нації! — Смерть ворогам!», опинитись у Палаці Спорту, де всі співають «Smo-o-o-o-ke On The Water — Fire In The Sky!» — це наче здійснити стрибок у гіперпросторі на гравітаційному зорельоті з однієї галактики в іншу.

Текст — Дмитро Антонюк
Фото — Сергій Рекун