Шешори – вони і у Воробіївці Шешори!

Спочатку було трохи дико. Що ж це за «Шешори» такі, та не в Шешорах? Подільські, кажете? Ну, що ж, спробуємо і Подільських, як Карпатські си скінчило…

Пам’ять переповнена емоціями, картинками, відеофрагментами і ще бозна чим. Таке трапляється від справді насиченого фестивалю. І хоч Південний Буг виявився річкою спокійною, та на його берегах накривало іншими хвилями…

Приплив. Від самого приїзду на Вінницьку землю (українські залізничні шляхи рулять!) аж до вимушеного прощання з нею відбулося всього – ой-йой скільки, тож спробую хоч трохи впорядкувати всі події.

Першим примітним моментом стало те, що на вокзалі в гучномовець давали оголошення для учасників фестивалю. А простим смертним дібратися до Воробіївки, про яку мало хто до фесту взагалі чув, можна було практично цілодобово – маршрутки з написами «V міжнародний фестиваль Шешори Подільські» не давав загубитися в просторі. По приїзді на місце помічаєш немало новозведених об’єктів, типу містків, криниць, туалетів (вперше зайшовши до яких найнижчі потреби справляти було ніяково, але вже після першого ж дня все стало на свої місця :)), щойно встановлених будок з телефонними апаратами Укртелеком і рядів ліхтарів по обидві сторони всієї площі дійства. Здається, організатори українських фестів починають потроху тягнутися до рівня проведення таких масових опен-ейрів у сусідів. Відчувається старання. Вже плюс:)

Реєстрація в цьому році коштувала - не багато не мало – півсотні національної валюти, і давала декілька привілеїв перед незареєстрованими, а саме: місце в наметовому містечку з усякими зручностями, програмку фесту, можливість економити при придбанні фестивальних Шешорських футболок та сумок (останні були минулорічні). Бажаючих зареєструватися не бракувало – все наметове містечко заледве можна було обійти, палатки стояли впритул, мало не одна на одній, але це навіть зближувало людей. Ввечері, після концерту, та вдень до нього по всьому містечку можна було почути що завгодно – від “5’nizza” до повстанських пісень та каверів на “Бітлз”, iз вкрапленнями джемування й імпровізацій на тему.

Лілії на хвилях Бугу. А «роботи» вдень вистачало. Треба було встигнути обійти всі палатки з крамом, відвідати майстер-класи, лекції та практики з витинанки, вишивання, гончарства, плетіння ляльки-мотанки та ще безлічі ремесел та умінь, а ще не забути послухати казок лірника Сашка, попити чаю у чайній на березі річки, підспівати хлопцям, що грали та співали народних і повстанських пісень… Кількості палаток із їжею було б достатньо, аби нагодувати декілька солдатських рот, тільки на це би пішов увесь Державний бюджет, адже ціни на їдло подеколи викликали істеричний сміх чи взагалі нерозуміння, чи це справді ціни?? Але нам щастило знаходити якісь гречані супи чи юшку за 3 гривні, яка чомусь наступного дня стала на гривню дорожчою. Що поробиш, інфляція…

Цунамі природних вражень. Природа у Воробіївці, що й казати, вражаюча. Дивовижним чином поєднані усілякі стихії і сили води, вітру, каміння, рослинності і світла впивались своєю досконалістю тобі у свідомість. Таке не забувається, присягаюсь.

І, певно, жодні фотографії не передадуть світанки на Бузі, коли пар від води повільно піднімається догори, зливаючись в усіляких станах в єдиний потік. «Річка тече в небо» - казав про це Вітя, вільний художник, якого на цьому фесті охрестили просто «Добре».

А народ шешорський був просто чарівний. Не беремо до уваги місцевих, що сприймали фест як мандрівний цирк. Ото де було їм сміху, надивитись вдоста, як всі ці різнокольорові «барвіни», що виглядом і поведінкою здатні привести до легкого шоку, веселяться, відриваються і ловлять всеможливі драйви з синтезу природи, музики та життя вцілому. Під вечір цікавість місцевих сягала верхніх меж і зашкалювала аж до невідмовного бажання розпитатися у всіх цих людей, що вони тут роблять, навіщо приїхали і «вопше».

Щодо ленд-арту, то за ним, на відміну від минулорічного фесту (з яким маю можливість порівнювати), не треба було далеко ходити. Одразу при в’їзді не можливо було не помітити здоровенну жабу, що розляглась на пагорбі та й загоряє. Жаба була викладена з дерев’яних брусочків. Численні ленд-артові композиції були на березі Буга, але описувати їх справа невдячна, тому що зрозуміти, що саме і як зроблене, що символізує і чому висить/лежить/стоїть саме тут вдавалося не завжди. Але ефект від такого поєднання – людської фантазії і природніх матеріалів та можливостей давався взнаки. Наче вливаєшся в ландшафт, стаєш його сегментом, хоч насправді ти лише ступаєш по траві і споглядаєш плин течії річки…

Музичні хвилі. Від навколишніх пейзажів відволічемося на пейзаж великої сцени. Під вечір вона почала притягувати до себе глядачів музичним дійством. Отже, починаємо витрушувати з себе накопичений впродовж року негатив забійними танцями!

«Тайко Драмерс». Цікава молода драм-команда з Києва, яка помішана на ритмах, стукоті паличок по поверхнях барабанів і вимішуванні шаманських мелодій. Додати ще, що в деяких піснях фронтмен Костянтин Бушинський пронизливо кричить сопілкою, а дівчата скоромовкою випалюють якісь заклинання - то й маєте «Тайко Драмерсів» і приблизне уявлення про їхню творчість. Чула вперше, але не проти послухати ще.

Господарі цієї гостинної вінницької землі – «Очеретяний кіт», були наступними, хто розворушував ще напівсонну публіку. Саме під «котів» ми і заснували наш танцмайданчик на наступні 3 дні – з правого боку сцени. Що мені подобаєтьтся, так це те, що наживо «Очеретяний Кіт» пісні виконує інкаше, ніж записує їх в альбоми. Домішуючи при цьому до аранжувавнь джаз, блюз і рокенрол одночасно, не забуваючи про нетлінні народні мотиви і мелодіїї. Хоча, мабуть виступ на цьогорічних Шешорах «котам» не зовсім удався, навіть не можу сказати з яких причин, але на запальність гоцання це не вплинуло.

Білоруська «Троіца» стала одним із найбільш очікуваних гуртів першого дня. Виступивши незадовго до Шешор на столичній «Країні Мрій», вони неабияк вподобали українську публіку, яка «Троіцу» буквально заливала аплодисментами. Цікавість до гурту посилювалася ще й тим фактом, що в братній сусідній Білорусі «Троіца» заборонена. Музика, що її виконує група, лежить десь на межі білоруського фольку, тісно сплетеного з тридесятком різних стилів, зігране на скаженій кількості старовинних етнічних інструментів, назви яких я навіть не зможу ідентифікувати з реальним виглядом: дарабука, дамба, гунданг, анклуни, цитра. Фундаментальністю і пробираючим басовитим голосом вокаліст нагадував Андрія Середу. Запам’яталося ще, як схвальним завиванням шешорці зустріли пісню «7 чарок гарілки». Гарний виступ, що й казати.

Поляки «Transkapela» мають у своєму складі аж три скрипки (одну з них брав до рук бородань, що решту часу грав на цимбалах) плюс віолончель, а це вже передмова того, що щось таке єврейсько-мадярське буде присутнє в мелодіях. Так воно і було. Під «Transkapel’у» закружляли по полю хороводи, вечір запалював свої світлячки, а народ все танцював і танцював.

Хедлайнери першого дня – москвичі «Пакава Ить» вражали тією кількістю духових, що використовують під час гри. Така музика не могла не змусити ноги рухатися, а протистояти ритмам важко. Назва колективу при вимовлянні так і напрошується на фразу: «А пакаваіть?», щось наче: «А поговорити не хочете, а то все граєте і граєте?..». Хоча музика «Пакава Ить» непертензійна, і скоріше під неї можна виплясувати, ніж вслуховуватися у відлуння її у серці. Ну і нехай, скажу я.

Після концерної частини всі, хто ще стояв на ногах, могли спробувати осягнути глибини драматичного мистецтва, яке у виконанні центру сучасного мистецтва «Дах» демонструвалося на театральній сцені. Щоночі - нова постановка у баченні «Даху» творів Шекспіра, це японський стиль виконання у поєднанні з українським мелосом і саундтреком «ДахиБрахи». Причому над головою не що інше, як стеля неба, під ногами трав’яна підлога, а перед очима щось дуже незвичайне. На жаль, не всі охочі мали можливість вільно спостерігати п’єси, бо сцену оточували щільно в десять рядів глядачі, місця всім не було достатньо. Але той, кому пощастило спостерігати усе, по закінченні або безслівно відходив, бредучи до намету, або багатослівно обговорював побачене з навколишніми.

День другий починався ліниво. Було чутно, що вчора хтось добряче гарцював, а попереду ще два дні такого ж драйву. Після сніданку рушаємо в сторону фестивалю.

Другого дня побільшало фольку у чистому вигляді. Бабусі з с. Переброди (Рівненщина), с. Борків і ансамблі «Древо», «Буття» звучали з не меншим запалом, ніж учорашні багатоінструментальні колективи. А як потім ці бабусі «зажигали» з парубками! Куди там молодим!

Росіяни «Край» трохи змінили атмосферу в публіці, бо гарних, але надто сумних пісень співали.

А наступними бачимо «The Merlin Shepherd Kapelye», яка вчила на майстер-класі всіх бажаючих традиційним єврейським танцям. Склад колективу багатонаціональний, але це додає ще більше фарб музиці, що її грають. Мерлін Шеперд визнаний одним із найкращих клезмерських кларнетистів світу. Трохи нагадував Іана Андерсона, саме тим, що інструментом своїм неначе «розмовляв». Численні хороводи, магічні кола об’єднаних музикою людей, свідчили про цілковите вподобання шешорцями цієї капели, яка грає східноєвропейську, близьку нам за духом, мелодію.

Ветерани Шешор, етно-хаус група «ДахаБраха», основним інструментом яких є Голоси, знову і знову змушує публіку заплющувати очі і втікати у незвідані простори уяви. Кудись за дуби. У ягодки. Послухати «ДахуБраху» можна було, як уже згадувалось, і під час вистав «Даху». Тобто вчетверо більше, ніж будь-який інший колектив на «Шешорах-2007».

Дуже очікуваним був виступ чеської формації «Cankišou». Невідкритий нікому, крім самої групи і її слухачів, народ Чанкі надихає навіть на створення власної мови. Саме Сонячною або Сирійською мовою можна було підспівати чехам. Світова музика, під впливом усіх культур і є результатом праці цих цікавих на вигляд і смак хлопців. Не міг не здивувати чудернацький інструмент, який важкувато описати. Наче ріг, довгий і кривуватий, який ставиться на підставку, а при грі з нього вилітають предивні звуки.. На біс була виконана страшно-шаманська пісня «Bekabo» (увійшла до збірки «Шешори-2004»), яка остаточно і пошматувала публіку по закінченні другого фестивального дня.

День третій почався з ірландських танців під «Run». Мети своєї «таємничі» (так перекладається назва гурту з ірландської) досягли – настрій було піднято.

Справжнім відкриттям і етно-джазовим запамороченням третього дня є, безумовно, група «Ва-Та-Га». Потрібні неабиякі зусилля, аби хоч трошки пояснити те, що виконувалось на сцені. Провівши невідому нам кількість діб у потязі (якщо, звичайно, у потязі), вони довезли з далекої Кареліїї такі мотиви і заспіви, що без шоку після їх виступу мало хто лишився. Коли перед тобою на сцені грають на пилці (і це не жарт!) смичком, на дудках і карельських скрипках, ще на якихось інструментах, звезених з усього світу, то мимобіжно пронизуєшся саундом! Аж до кісток. Схотілося мати собі ЦЕ бодай в якомусь вигляді, але бажання це швидко прибила до землі кількість гривень за одиницю записаної продукції – 40. Склавшись із друзями, таки купуємо диск під назвою «Концерт».

Від далекої Карельської землі – до Карпатських гір, бо наступними радують око і вухо «Бурдон» зі Львова. А ще турбують ноги. «Бурдон» привіз нову платівку, а під час виступу не втримався, та й загарав пісні з наступного, ще навіть не записаного альбому. І знову хороводи, з людьми, яких ніколи не бачив до фестивалю, тепер же вони тобі як рідні. Це один із пунктів, за що я обожнюю такі дійства – за відчуття єдності.

Створена ще в далекому 88-му, швецька формація «Hedningarna» лише нещодавно дібралася до вух нашого співвітчизника. Нордичність мелодики, змішана з сучасними обробками і становить музичне обличчя групи. Інструменти на цьогорічних «Шешорах» так і вражали своєю незвичайністю і небуденністю. Цього разу – якась подібність скандинавської ліри, яка звучить пронизливо і точно, і не лише вона. Їх називають метал-фолком, хоча крім настирливих жорстких ритмів нічим таким вони мені «метал» не нагадали.

Подивував і наново зміненою назвою «Топ-Оркестра» (в минулому «Художник Оркестра»), який представив на «Шешорах» україно-молдавське бачення балканських фольків.

А далі… Це було весілля і похорон водночас. Це було скажене за енергетикою закінчення фестивалю. Це була «Перкалаба»! Але сказати – що «була», значить образити всю ватагу підорваних на музиці і драйві чуваків. Інакше, як ВІДБУЛАСЯ страшенна глобальна катастрофа, коли шлюзи других дихань у люду прорвало, назвати не можна. Народ на ранок із подивуванням виявляв, що у нього насправді стільки сил! Почавши говорити близько першої, Франківськ ледве замовк о пів на четверту. Та й то - «замовк»… Відходячи плавно від сцени, ще можна було чути там і тут: «А ти гулєй, гулєй, гулєй!». Під час шальоного безперервного марафону з пісень, Федот та Ярема обмахували, наче віялами, тамбуринами пузатого барабанщика. Крім того, поміж вирулюваннями на уявному мотоциклі серед гіррр (наввипередки з Федотом), Стецик гатив по тарілці буковою ложкою і світився зсередини. Сюрпрайзом цьогорічного виступу була поява Алєка «Моха» Гнатіва на люде у намарафєченому вигляді – довге пухнасте біле волосся прикривало плечі, очі від сліпучого світла рамп закривали темні окуляри. «Слава Йсу, нероби!» - сакрально промовив він, і розгойдав дружненько під «Кафельний пам’ятник» цих самих нероб. Так що, шановні, слухаймось старших і ПОПУСКАЙМОСИ!

Зустрівши світанок за співанням сумних та веселих пісень, ми відправились у вимушену дорогу додому. П’ятий фестиваль «Шешори» зе енд. Наступного року будемо! А ви?

 Автор:  Ялина, спеціально для літературно-мистецького журналу «ЗОЛОТА ДОБА»
 Фото:  Ромко [Suc]
 Джерело: Полтавський музичний портал