Хмародери: «Ми просто люди, які от як живуть – так і грають»

Хмародери – один з найпозитивніших рок-гуртів України. Заснований 2008 року. Свій стиль музики хлопці зазвичай визначають як «аграрний панк-рок». За словами учасників, вони навмисне намагаються уникати «серйозності» як у творчості, так і у ставленні до власного гурту. Засновники банди Андрій Колодійчук і Петро Нагірний розповіли нам про нестабільну ситуацію зі складом гурту, «складний хімічний процес у голові» та глобальні неполітичні процеси.

Привіт. Як зараз живеться Хмародерам? Що нового готуєте на літній період?

Петро: Хмародерам живеться добре. На літній період готуємо нового хмародера: у барабанщика в липні повинна народитись дитина. Це дещо обмежує наші гастрольні плани, але паузу ми використаємо на запису нового матеріалу.

Андрій: Деякий час у нас була нестабільна ситуація із складом гурту. Це, звісно, загальмувало роботу над новими піснями і довелося перервати концертні виступи. Втім, близько 7 нових пісень вже записані і чекають релізу. Дві з них – «Хто там» і «Курдупелька» вже пішли в нарід. Хоча, чесно-кажучи, події, що сьогодні відбуваються в Україні, не дуже сприяють творчості.

Як народжуються ваші пісні? Особливо тексти? Що і хто є зазвичай каталізатором таких ідей?

Петро: Народження пісні – це складний хімічний процес. А тексти – це складний хімічний процес в голові у Андрона. Наука з таким не стикалася, описати це важко. А каталізатором ідей, зазвичай, виступають підакцизні товари.

Андрій: Каталізатором ідей виступають життя та емоції. Головне – не забути цікаву ідею, вдалий жарт. З часом їх накопичується багато і залишається тільки розкласти по поличках. Як правило, вдалі пісні пишуться за лічені хвилини, інші теми доводиться відкладати до тих пір, поки не з'явиться гідна ідея або завершеність.

Наскільки відомо, у вас майже готовий альбом. Чому іде таке затягування з його випуском?

Петро: Так, у нас назбиралось до біса пісеньок на різних стадіях готовності. Видати це повноцінним альбомом нам не вдасться, бо шкода грошей. Тому будемо викладати в Інтернет по одній-дві пісеньки. Може, кліп дознімемо. Паралельно працюємо над перезведенням старого, вже відомого матеріалу, бо боляче слухати і соромно перед нащадками! А випуск альбому в Україні – доволі беззмістовна річ, я думаю.

Андрій: Часи альбомів пішли в минуле. Це було актуальним тоді, коли пісні продавалися на різного роду носіях. Сьогодні весь музичний контент доступний онлайн, а слухач обирає ту чи іншу окремо взяту пісню і альбоми вже не мають такого значення. Зрозуміло, що можна видати альбом на компакт-диску, ось тільки, що з ним робити? Сьогодні навіть в Інтернеті продають аудіоконтент поштучно, так би мовити, на вагу.

Які пісні з тих, що готуються до релізу, ви вважаєте найсильнішими і найцікавішими?

Петро: Найцікавіша та пісня, яку ти придумав останньою. Та, яка свіжесенька. Потім проходить якийсь час, ти переслуховуєш її і думаєш: «нє, фігня». А потім – «нє, стоп, прикольно ж!» А потім знов: «гівно». А потім викладаєш пару пісень в інтернет, чекаєш: отака-то пісенька точно прогримить. І справді гримить... Але інша. Так що, то таке.

Пісня «Газ» була написана до революційних подій 2013 року? У вас є ще такі іронічні треки на соціальну чи, може, на політичну тематику?

Петро: У Хмародерів всі пісні іронічні і на соціальну тематику. А політика... Це дрібниці. Політика сьогодні одна, завтра інша. Ми ж співаємо про глобальні процеси, наприклад: любов, як наслідок невдалого зловживання алкогольними напоями, або зловживання алкогольними напоями, як наслідок невдалої любові. Хоча, недавно ми придумали пісню про смерть. А пісня «Газ» присвячена не стільки революційним подіям, скільки нашим ілюзіям відносно їх результатів.

Андрій: Ідея пісні «Газ» виникла ще до Революції гідності, і можливо, якби не відомі події, вона би досі лежала в голові.  Іронія – це наше кредо, якщо хочете – фірмовий стиль. Всі наші пісні в тій чи іншій мірі іронічні. Писати тексти про що-небудь серйозне можна, але непросто зробити так, щоб вони не були банальними або затертими, як джинси на дупі хіпі. Ми вже занадто дорослі, щоб співати серйозних пісень.

Ви намагаєтеся уникати «серйозності» у творчості й у ставленні до власного гурту. Тобто, Хмародери – це виключно як хобі? Чи як не так щось зрозумів?

Петро: Ми намагаємось не претендувати на геніальність, не вчити інших жити. Не робити розумний вираз обличчя, бо він нам не пасує. Ми ж навіть не музиканти! Ми просто люди які от як живуть, так і грають.

А щодо хобі... У людей як буває: є робота – це коли ти робиш щось нецікаве за гроші, а є хобі – це коли ти займаєшся тим, що для тебе справді важливо. Але недовго займаєшся, бо гроші мають схильність закінчуватися... Щодо нас, то практично кожен учасник нашого гурту зумів знайти спосіб заробляти тим, що йому насправді цікаво.

Ви колись сказали, що у Дублянах просто прикольно. Чим саме, якщо не секрет, там прикольно? Загалом, як музична культура розвивається у вашому рідному місті?

Петро: Наше місто дуже музично розвинуте. Наприклад, вечорами збираються пацани і слухають музику з мобілок. А біля школи народ накриває на капотах машин «поляну», врубає музон і культурно відпочиває до 4 ранку з мордобоями і криками. Прикольно, правда ж?

Дубляни – це місце, це ми народились і виросли, на межі міста і села. Ми тут навчились ходити, говорити, брати ля-мінорний акорд, відкривати пиво зубами і вирізати з ліщини барабанні палички. Це прикольно!

Хто ваші кумири в музиці?

Петро: Ми граємо разом двадцять років. Ми самі ­от-от кумири!:) А всі наші кумири вже померли: Курт Кобейн, Брюс Лі, Віктор Цой і «група Мєталіка». Хоча ні, в мене недавно з’явився новий кумир – духовий оркестр Mucca Pazza, дай боже їм здоров’я, тьху-тьху-тьху.

Які речі вам найбільше подобаються в житті музиканта?

Петро: В житті музиканта нам подобається слава, гроші, дорогі готелі і гарні дівчата. Але ми, нажаль, не музиканти, тому спостерігаємо за цим всім лише по телевізору з легкою заздрістю.

Андрій свого часу був депутатом Дублянської міської ради. Що цікавіше: політика чи музика? І як ті призначення вплинули на творчість?

Петро: Він і зараз є депутатом, вже третє скликання поспіль. Більше того, він працював секретарем міськради.

Андрій: Навряд чи можна стверджувати, що це як-небудь вплинуло на творчість. Сьогодні невелика місцева рада з обмеженими повноваженнями і командно-адміністративною системою в країні нагадує купку свиней з депутатськими значками в калюжі.

Розкажіть найвеселішу історію з вашого творчого життя?

Петро: За всі найвеселіші історії з нашого творчого життя мені соромно. Тому не розкажу.

Андрій: Щось веселе трапляється постійно, ось, наприклад, тиждень тому  підходить до нас після концерту такий собі дядечко з бородою і каже: «хлопці, дякую вам, я на ваших піснях виріс»…

Яка найзаповітніша мрія Хмародерів?

Петро: Багато з тих мрій, які можна було реалізувати, вже здійснились. В цьому немає нічого особливого. От, наприклад, мріяли ми мати свою студію, щоб працювати над музикою цілодобово. Ну от, маєм, і шо? А нічо! Робити музику від того легше не стало, а планка якості піднялась так, що ми самі до неї не годні дострибнути.

Кожен із нас ще має, мабуть, якусь свою особисту маленьку мрійку, там, хатинку на березі моря, полетіти в космос, чи секс з Тіною Кароль. Та про це не можна говорити, це особисте. Секрет.

Чому Хмародерів усе-таки варто почути й послухати?

Петро: От дивіться: стоять на сцені чотири хлопа. Один – депутат, має чотири вищі освіти і троє дітей. Другий – викладач, доцент і кандидат наук. Третій – кращий басист у Львові (я так вважаю). А четвертого взагалі звуть Тимофій Іванович Йода. І разом вони валять такий панк-рок, що аж шапки злітають. Цирк ще той. Я б послухав!

Андрій: Напевно тому, що ми пишемо пісні, які самі б хотіли почути.

Кілька слів нашим читачам:

Петро: Послухайте Хмародерів. Кажуть – варто!

Андрій: Людоньки, тримайте хвіст – пістолетом!

Митько Сяржук