Немарні СтаРРання

Все. Ми відстрілялись. Всі бітли з можливих відвідали Україну. Тепер хіба що дочекатись, поки Пінчук в чергове, з панського плеча виділить кілька мільйонів євро і запросить до нас ролінгів, і тоді можна взагалі вважати життєву програму-максимум виконаною. Просто нікому іншому не під силу запросити сюди зірок подібного штибу, та й не до рок-легенд різним коломойським з ахметовими. Вони більше по кіркоровим, біланам, або, на крайній випадок, по томасам андерсам.

Один з чотирьох євангелістів року Річард Старкі, більш відомий під ніком Рінго Старр, освятив своєю апостольською дланню з незмінними двома вікторійними пальцями нашу грішну землю. Під час пресухи в «Україні» 70-річний бітл був так само дотепним, як і під час перших спілкувань з американською пресою. На дурнуваті питання на кшталт: «Чому ваша музика така популярна» відповідав у своєму фірмовому стилі: «Тому, що вона дуже добра» тощо. Потішив журналістів і один з All Starr Band Уоллі Палмар, який насправді є Володимиром Паламарчуком, чистою діаспорною українською повідавши про те, що його батьки народились під Львовом.

Подивившись на годинник, на якому було вже далеко за 19:00 і перевівши погляд на залу «України» я зрозумів: зганьбились – в партері не було і половини зайнятих місць. Думаю, не останню роль тут зіграли ціни, що сягали кількох тисяч гривень. І це при тому, що на заході квитки на шоу Рінго та інших напівміфічних створінь ХХ століття коштують ніяк не більше сотні доларів. Заплативши максимум, ви іноді навіть можете розраховувати ледь не на вечерю з героєм свого дитинства і молодості. В Україні ж, як відомо, живуть найбагатші бітломани, які легко заповнюють зали штибу «України». Проте, чомусь, не цього разу. Але Рінго, це вам не Аксел Роуз якийсь – він спокійно і з однаковим задоволенням виступає як для 600, так і для 6 тисяч своїх адептів.

Все почалось з чарттопера «It Don’t Come Easy», народженого на початку сольного шляху барабанщика найвідомішого гурту в світі. Далі була бітлівська класика «I Wanna Be Your Man». До речі, переді мною сиділи три дівахи, яким було від сили 15 років, що верещали так, ніби на вулиці стояв 1964 рік. Вони явно перед цим ґрунтовно підготувались, переглянувши ютюбівські кліпи виступів ліверпульців на «Ші Стедіум» та інших місцях. Голосові зв’язки в них точно зі спандексу – якщо хтось пам’ятає цей гнучкий глем-роковий атрибут – бо я їх чув (!) задовго перед виступом із заднього двору, коли туди прибув кортеж маестро, і напевно те саме повторилось по концерті, бо лоліти швидесенько зникли, щойно стало ясно, що на біс команда вже не вийде.

До речі, про команду. Рінго привіз із собою 6 зірок минувшини, які (крім другого барабанщика Грегга Бісонетта, знаного зі спільних робіт із Сатріані та Ваєм) виконали по дві найхітовіші пісні з власного репертуару. Чесно сказати – для нас вони аж ніяк не такі вже й зірки – на чому наполягає Старр – оскільки їхні шлягери 70-х - 80-х зачепили хіба що край вух ще радянських меломанів. Не те в США. Там імена Ріка Деррінджера, Едгара Уінтера та Уоллі Палмара й справді важать. Найприємніше те, що наш майже співвітчизник виглядав найдрайвовіше зі своїми «Talking In Your Sleep» і, особливо, з «What I Like About You», якими свого часу в складі The Romantics рвав Новий світ на дрібні кавалки. Він взагалі, здається, був наймолодшим, а відтак і найорганічнішим в цій виставці безумовно якісного ретро, хоча чувакові ніяк не менше 50. Словом, був калейдоскоп досягнень light-rock передостанніх десятиліть минулого сторіччя, що сприймався залом доволі дружньо.

Рінго виступав в двох амплуа – фронтмена і барабанщика. Останнє йому, зрозуміло, вдавалось краще. При цьому, жодних відхилень від ритму. Старр, як і в бітлівські часи, дотримується власного напівприколу: «Соло? Яка гидота!». Знову ж таки, мушу скинути перед зірковим 70-річним дідуганом (хоча ззовні Рінго ніяк не даси більше 55) уявного капелюха – він виконував лише ті пісні, хай і не свого авторства, в яких співав у складі The Beatles. Жодних посягань на священних корів типу «Yesterday» чи «Strawberry Fields Forever». Всього він виконав 6 бітлівських бойовиків, з яких, ясна річ, хором, усім залом підхоплювались гімни «Yellow Submarine» і «With A Little Help From My Friends». Після останньої Рінго, що ще мить перед тим стрибав наче і не було за плечима семи десятків років, наповнених обтяжливою популярністю, невдалими ролями в кіно, тривалим алкоголізмом і успішними камбеками, залишив сцену, щоб лише на мить повернутись, коли його «всезіркові» камради почали рефрен леннонівської «Give Peace A Chance». Кращого тріб’юту загиблому другові та пацифісту, здається, годі було знайти. Коротше, Рінго свою майстерність не пропив, хоч в цьому йому активно допомагала його колись прекрасна дружина Барбара. Все на своїх місцях: і не вельми вражаючий вокал, і невміння поводитись на сцені без барабанів, і підкорюючий гумор. А вже скільки людей прийшло на це подивитись – діло десяте. Хоча, вигляд всієї команди, що напередодні за порадою Паламарчука придбала вишиванки, міг би потішити не одного бітломана, якому через дорожнечу не дістався заповітний «мандат».

Текст - Дмитро Антонюк
Фото - Сергій Рєкун
© Киевский Рок-Клуб