Маzепа-fest 2007 - День другий (роковище)

Я чекала дощу. Мені здавалося, що це вже переходить у якусь народну прикмету. «На Маzепа-фест чекай зливи». Але цього року ні краплини не впало на Співоче поле ім. Марусі Чурай, до останнього акорду, до комувнизівської «Шиви».

Ювілейний п'ятий Маzепа-фест зібрав у Полтаві, певне, рекордну кількість учасників. І якби існувала книга рекордів українських фестивалів, то цьогорічний без сумнівів потрапив би до неї як найбільш концентрований і нашпигований гуртами. Їх було (тільки не падайте) 47. Закони діалектики твердять, що кількість неодмінно переходить у якість. Питання тільки, наскільки скоро…

Так чи інакше, але фестиваль відбувся. І відбувся настільки потужно, гучно і яскраво, як, мабуть, жоден із попередніх. На відміну від року минулого, цього разу рок-музиці було приділено уваги найбільше, і вона колихала голови цілісіньких два вихідних дні. Далеко не все, що звучало зі сцени, мало під собою щось більше, ніж просте бажання грати, не надто опікуючись змістовністю матеріалу. Але все таки, фестиваль має унікальну властивість демонструвати широкому загалу (який в більшості своїй не здогадується про існування якоїсь іншої музики, крім тієї, що ротується ефірами) не лише відомі, вже дорослі і досвідчені колективи, але і давати дорогу молодим. Для цього їм виділяють по 5-10 хвилин, щось типу забавки: «Ану спробуйте розкачати публіку, на все про все фігня часу, «врємя пашло»». Нерідко такі експерименти вдаються - присутні сприймають молодих адекватно.

Із четвертої години вже можна було спостерігати, як на ефіопсько-триколорні лавки всідається народ, який страшенно скучив за масштабними безкоштовними дійствами. Мої враження від виступаючих в той день (та і взагалі) є трохи фрагментарними, тобто я не намагалась запам'ятовувати кожного, хто стрибав на сцені з мікрофоном. Висмикуючи з пам'яті ще не заархівовані спогади, складаю свій особистий графік Мазепи.

Троє миргородських хлопців, що звуться «End of Limits», викликають лише позитивні враження, бо стараються грати якісно, і це не може не радувати. Саме вони посіли друге місце на минулорічному регіональному відборі на ГБОБ.

«Хореа козацька» виступала на фестивалі вже вдруге (їхній виступ відбувся і в перший день етнічної музики, що проходив у театрі ім. Гоголя). Гурт відрізняється самобутньою автентичністю, використовуючи передусім архаїчні маловідомі інструменти. 15 хвилин старосвітських кантів 16-17 сторіччя звучать інакше гітарного звуку, але за енергетикою нічим не поступаються.

«Сонцекльош». Бачене по телевізії чудернацьке відео цієї групи обіцяло, що виступ «Сонцекльошів» буде позитивним. Дві гарних дівчини Марійка і Олена з активною підтримкою хлопців, граючих на духових, трохи підняли настрій публіки.

«No name» із Полтави впевнено набирають обертів. У складі присутній гітарист почившої в Бозі групи «Проба», що перекваліфікувався на популярний нині ню-метал, який вони, разом ще з трьома прихильниками цього «нелегкого» стилю і заграли у відведені їм декілька хвилин.

Про те, наскільки ж хочеться жити і робити добро заспівали місцеві «de Joker». На диво, прагнення полтавської публіки були співзвучні словам приспіву цієї пісні «де джокерів» і радикальні прихильники «кішів» чи «арій» поводили себе чемно.

Гості з Києва, гурт «Самі свої», нарешті дібрались до вух полтавського слухача. Їх лідер Олег Сухарєв відривався на сцені, очевидно, за всі попередні роки, які гурт не включали до програми фесту. Три драйвово зіграні пісні, 15 хвилин, які група використала максимально. Чомусь не було скрипальки, але і в присутньому складі «Самі свої» гідно представили себе.

Ще одним незмінним учасником Мазепи є група «ДМЦ», яка буквально виростала на рівень вище з кожним фестом. Від колишніх коментарів ведучого, на зразок, «такий собі рок на стільчиках», не лишилося і сліду. Вперше на Маzепі публіка так голосно скандувала абревіатуру назви групи. «Де-еМ-Це! Де-еМ-Це!», аж поки не почули перші акорди «Масандри». І хоч підспівували російською, текст з вуст Гречаника все таки подеколи звучав український. Вхопивши величезний аркуш з перекладом «Маскараду», Андрій помітно старався. Не зраджуючи собі, останній куплет було виконано в оригіналі. «Мы-то с тобой хоть чуть-чуть настоящие», правда?

Із невідомих мені причин останнім часом Фома відокремлює себе від решти групи. Так сталося і того дня, коли лідер «Мандрів» вийшовши на сцену Співочого поля, мав сам-один підривати до танців. Чекаючи чогось гіршого, собі на здивування отримала не менше задоволення, ніж від виступів Фоми з групою. Хоча ні, для повного щастя трохи таки бракувало звуків акордеону… Виконані старі і перевірені часом пісні звучали не сухо, і загалом було доведено, що Фома і самостійно здатен розворушити натовп.

Янка Козир, маючи свій власний оркестр, має чим ще здивувати, окрім музичного матеріалу, який підготувала група. І як би мені не хотілось заплющити очі і насолоджуватись несамовитістю голосів і звуків, але те, що влаштувала Янка, зробити мені цього не дозволило. Принаймні, заплющити очі. Тому що до кожної пісні (яких було зіграно три) Янка з Олексою змінювали образи, тобто костюми, блискавично перевдягаючись під час коротеньких перерв між композиціями. Під пісню «Свічечка» (альбом «Мати») в руках у неї з'явився відповідний вогник в лампадці, а костюми нагадували про купальські ночі. Абсолютно все сценічне вбрання для групи і для себе Янка Козир шиє сама, за власним дизайном і не перестає дивувати оригінальним втіленням своїх ідей. В образах переплітаються безліч тем і варіацій кольорів, основою яких незмінно є «Бог, любов і Україна». Драйву не бракувало, бо стрибати так, як Олекса, це ще вміти треба. Виступом на цьогорічній Мазепі «ОЯК» відверто порадував, що тут казати - вміють вони вражати, як формою, так і змістом!

Заслужені «олені», група «ТіК», дійсно в найбільшій масі своїй (акордеоніста-вокаліста, наприклад, масі), є небритою і неголеною. І чомусь страшенно нагадує мені «Ляписа Трубецкого», сумісно з яким і залунала на весь широкий ефір пісня про нещасних волохатих тваринок. Але людей перло - вони щодуху танцювали і підспівували про вчительку і тих самих оленів, і почували себе добре.

Але тут заговорив Івано-Франківськ. Голосом Федота, якому допомагав ще й Ярема. «Перкалаба» - це село в Івано-Франківській області, відоме на всю Україну завдяки шістьом (найголовніший сьомий - поза сценою) хвацьким хлопцям, що вже 9 років виспівують музику гір! Новий альбом «Говорить Івано-Франківськ» вийшов щойно вчора, і тому полтавці одними з перших почули декілька нових речей із нього. Стояти під таку музику - це я не знаю, ким треба бути! Якоюсь людиною з поламаними детекторами сприймання драйву. Федот носився по сцені з мікрофонною стійкою, чорним дзеленчащим тамбурином і посмішкою на пів обличчя. Музика «Перкалаби» - це бомбова суміш сонця, вітру, гіррр, стьобу, енергетики повного відв'язу, скажених ритмів і шалених танців. «Любові поклик ау-уа» було подано у пришвидшеному темпі, так що і не зразу вгадаєш, що воно за пісня, а «Барменцаль» («є такий прилад у верховинському районі, щоби корови доїти») плавно перейшов у «Свято грибів і форелів». Сині гори, як відомо, це не місто, так що можна «гулєть», аж поки є сил…Їх у мене до кінця виступу «Перкалаби» майже не лишилося. Закінчення другого фестивального дня було відмінним - «Перкалаба» порвала на шматочки.

«..Коли зігріє сонце землю
розтопе сніг і здасси холод
вийдуть люди красиві і веселі
пісні співати свої
і гори заспівають разом з ними
там де сосни і смереки вкривають схили -
там починається Перкалаба!!!...»

Крім того, варто відмітити гурти «Jam mini», «Сестра Керрі», «Рутенія», «Щастя» і «Горгішелі».

Автор: Ялина
Фото: Ромко [Suc]
http://www.music.poltava.ua