Nazareth: важкий тягар обов’язку

Недільний концерт шотландських аксакалів Nazareth в «Докер Пабі» на Оболоні запам’ятався, певно, найгіршим станом групи за всі їхні візити до України. Йдеться не про майстерність, вона, ясна річ, нікуди не зникла, а саме про фізичне самопочуття фронтмена гурту, завжди усміхненого Дена Маккаферті. Але про все по-порядку.

Чесно кажучи, я готувався замість звіту дати невеличке інтерв’ю, яке російські організатори турне шотландців обіцяли ще за тиждень до приїзду гурту в Україну. Потім все відмінили, а за день до концерту в чергове підтвердили, що спілкування з музикантами таки відбудеться. В підсумку не було ані інтерв’ю, ані роботи фотокорів, яких в клуб прийшло чимало. Ба більше: тітонька на ім’я Валентина, яка з неприступним виглядом сновигала між народом, що чекав початку сейшену за кілька хвилин до виходу Nazareth безапеляційним тоном повідомила в мікрофон, що якщо побачить в когось камеру – зупинить концерт. Хотів би я на це подивитись…

Словом, музиканти таки вийшли на мініатюрну сцену «Докер Паба» за пристойні півгодини після оголошеного часу початку. Чесно зізнаюсь: я ніколи ще не бував на концертах грандів на цьому майданчику, і для мене вигляд і так невисокого Маккаферті, що рукою вільно діставав металічного швелера над головою, викликав почуття провини. Забігаючи наперед скажу, що з усіх назаретівців в очах присутніх найвигідніше виглядав будь що оптимістичний басист Піт Егнью. Він безупинно посміхався, підморгував нечисленним молодицям і просив пива. Його син Лі, який після смерті Даррела Світа сидить за барабанами, особисто мене приголомшив своєю зовнішністю: на ньому були футболка і тренувальні штани з білими смугами по боках. Так можна вдягатись на пиво під під’їздом, але аж ніяк не на концерт, хай навіть і клубний. Гітарист Джиммі Мьюррисон натомість нічим особливим не здивував: все та ж флегматичність і майстерність трохи вище середнього рівня. А ось вокаліст був просто ходячою раною. Вже на першій пісні я помітив, що з Деном коїться щось не те. Він уривчасто і глибоко дихав і було добре видно, що концерт коштує йому величезного фізичної напруги. Трохи пізніше Маккаферті почав діставати з кишені аерозоль, звідки я припускаю, що в цей вечір співак зазнав нападу астми. Тим не менше, такий стан ніяк не позначився на фірмовому вокалі. А ось звичних для сейшенів Nazareth жартів і підколів майже не було. Хотілось швидше відпустити бідолашного музиканта, аби він не страждав аж так.

Щодо сет-листа, то гурт відіграв близько 1,5 години, за які виконав чимало своїх бойовиків і обов’язкових хітів на кшталт Love Hurts і Dream On. Мені ж більше за все запам’яталась акустична See Me з останнього альбому The Newz, де Лі Егнью грав на народному (кельтському) інструменті бойрані. Навіть за таких обставин музиканти залишились на висоті, до кінця дотримуючись правила «show must go on» - попри стан Маккаферті, який, здавалось, просто впаде, вони вийшли на біс і відіграли громоподібну We Are Animals. Але ж чуваки, я б надалі волів більше не відчувати себе мучителем легенди.