Вій: «І повіє вогонь новий…»

Я вперше почув «Вій» наживо. Вдруге мені знесло дах (вперше це зробив Джим Моррісон уже давненько). Що спільного у Вія з Doors, що зривають шифер з моєї козацької макітри чи то чуба? А що спільного в танку вогню індіанців і купальському багатті моїх пращурів? Що спільного у ритуалі входження на стезю війни захисників своєї землі, дітей нового континенту й висвяченням ножів гайдамаків Холодного Яру та чорним прапором уже наших дідів із гаслом «Волю Україні або смерть»? Це дух. Його якість. І байдуже, чи то музика, чи скульптура, література чи театр – тільки дух робить ці твори Мистецтвом!

А «Вію» уже 20 років! Вітаємо воїнів і войовниць із ювілеєм!

Щасливі люди – таке створити… А ті, хто розбалакує про бідних музикантів, голодних художників і скалічених артистів не розуміють – оце воно і є найбільше багатство: так зіграти, так торкнути душу й запалити вогонь у серці, навіть пробити на сльозу такого музичного невігласа, як я. Вони - найбагатші.

Поясню. Я розкошую в музиці й вслухаюся в слова. Коло мене всі, хто щось означав у житті й кого вже нема на цьому світі…

«Ходять хлопці на сторонці,

хто під богом, хто під сонцем,

Хто помер, а хто іще живий…»

І доки триває пісня – мої хлопці сидять навколо мене, перехиляють чарку чи перебирають струни (чи то їхні тіні?) – «і легко так мені із ними стало!»

Тоді заводять «Серпень догорає» і в грудях мені вже калатає від пристрасті:

Губи розтули,

я тебе зігрію своїм подихом,

йди до мене йди!

запалю тебе я ніжним дотиком.

Talk about sexy and raw passion – if you know what I mean!

А тоді – раптом «Колискова 33» з лірикою Лесі Рой і тільки ті, хто заколисував власних дітей ночами, відчують усю безодню болю від безвиході…

«Люлі-люлі, спатоньки, мої янголятонька,

Стою над колискою: що ж вам дати їстоньки?

Третій день у хаті

висить морок голоду…

…хай вас ніч понесе на чорнім крилі,

вже немає значення чи мені пробачите,

всі ми прах, - хай земля йде до землі…

…не хрестом так вилами, бог тебе помилує…»

Жінки навколо ридали не ховаючись.

І насамкінець, виходив з того концетру, дійсність навколо розворушена і душа співає – в голові звучить ще довго і всеперемагаюче з «Троїцької пісні»:

Спечемо житній хліб на освяченій воді,

щоб його на поле винесли дівчата молоді.

Розвийся, зело, розливайся весело,

щоб вже до нас у двір красне літечко

Прийшло!

Вони найсильніші! Вижити в умовах спочатку заборони, потім спланованої ігнорації та кастрації всього, що розпалює «Вогонь новий», вижити в умовах, планомірно створених «незалежною» державою, коли творчістю сім`ю не прогодуєш, вижити і не зрадити Мистецтву й Україні.

Хто розчленив труп священої корови наших Предків і згодовує нам і нашим дітям це уродство як концептуальне мистецтво України? Мені насправді хочеться відкопати дідівську шаблю і зробити концептуальну скульптуру з таких художничків. А творчість «Вія» таке бажання розгорає у справжній «вогонь новий».

Якби сталося диво у нашій розшарпаній країні й музиканти такого калібру грали б на стадіоні (скажім на Євро 12), а не в тісному рок-клубі – то й дісність би витворювалась зовсім інша. Така, якої ми всі прагнемо для своїх дітей і для себе. Дякуємо Вам, творці сакрального! Слава українському Мистецтву і його Героям!

Текст - Руслан Найда, скульптор
Фото - Олексій Матвійчук