Київський рок-клуб було створено наприкінці 1986 року за ініціативою адміністрації Палацу культури ВО «Більшовик» та міськпрофради. Безумовно, приводом для цього став і фестиваль «Дебют-86», на якому засяяли «зірки» «Вавілона», «Цвіркунового числа», «Групи X», «Квартири № 50», «Едему». o Два останні створили своєрідний тандем, навколо якого досить швидко йшло накопичення творчих сил нових груп - «Титаніка», «Сліду», а потім «Доктора Фауста», «Фаетона». Всі вони й лягли в основу «новоспеченого» аматорського об'єднання. На мій погляд, із самого початку керівництво клубу, його актив не встановили чіткого кордону між аматорством, навіть у його самоокупному розумінні, і професійною роботою, що оплачується грошима. Майже всі члени клубу двома руками були за аматорство, але багато хто потай все ж таки мав на увазі заняття музикою як спосіб існування… Саме це протиріччя, потроху розростаючись, і підточило аматорську структуру рок-клубу, хоча треба відмітити, що на самому початку багато проблем можна було вирішити, допомагаючи клубу матеріально. На жаль, за весь час існування «спонсори» не допомогли ані інструментами, ані апаратурою. При та кому ставленні марно чекати якогось різкого зльоту самодіяльної рок-музики у місті…
І все ж таки, борсаючись у проблемах, клуб лишався своєрідним «центром тяжіння» - до нього було весь час прикуто увагу багатьох рокерів Києва. Прийом до клубних лав спершу проходив на відкритих прослуховуваннях, на які в ПК ВО «Більшовик» приходили всі бажаючі. Добре, що більшість із них були молоді люди, справжні поцінувачі. А от «ветерани рок-н-ролла», спеціалісти, до своїх майбутніх колег не поспішали - мовляв, хай діти бавляться. Звичайно, це не сприяло авторитету рок-клубу. І все ж таки на хвилі ентузіазму до осені 1987 р. до клубу ввійшли всі крещі рок-сили столиці України. До згаданих вище додалися «Рамфоринх», «Колезький асесор», «В. В.», «Колаж», «Агонія», «Тест», «Перон». У січні 1988-го було проведено великі рок-паради, в яких брали участь до 12-14 груп!
Однак вже перші спроби організовувати комерційні концерти показали, що ця справа не така вже й проста. Без кваліфікованого менеджера, що знає сферу, в якій працює, без глобального вирішення всього кола проблем, насамперед, реклами, розповсюдження квитків, тобто так званого «промоушн», питання не вирішити. До того ж, публіка вже не валить юрбою на все підряд. «Металісти» хотіли слухати «метал» найвищого гатунку, а «панки» - добрий, професійний панк, а не його жалюгідну подобу. Звичайно, це процес об'єктивний: талановитіший, діяльніший має досягти свого. А що ж робити в такому випадку більш слабким?..
Отже, ми знову прийшли до проблеми - аматорство чи професійний статус (мається на увазі не рівень кваліфікації, майстерності, а, насамперед, соціально-юридичний статус)? Розглянемо обидві моделі. Вони стосуються не лише київського рок-клубу, а й, взагалі, всіх подібних утворень в нашій країні.
Модель № 1. Аматорське об'єднання. До складу такої структури добровільно входять групи чи окремі музиканти і прихильники рок-музики. Причини єднання - загальний інтерес до жанру і необхідність разом пробиватись і доводити, насамперед бюрократами, своє право на життя. Так з'явилися наші «класичні» клуби - ленінградський, ризький, свердловський і новосибірський. Для функціонування системи за моделлю № 1 необхідна певна матеріальна база і працівники, які відповідають за її «боєздатність». Система за цією моделлю досить-таки життєздатна, її сила - саме в добровільності єднання більшості членів. Приперти її до стіни досить важко. Навіть керівники, що отримують платню із фондів самоокупності, вільні від адміністративного диктату. За ідеальних умов подібна структура одержує рахунок у банку, робить свій кошторис, утримує необхідних людей, здатна оплачувати випуск афіш та іншої реклами, навіть проводити іноді концерти і фестивалі. Які вади? У членів об'єднання повинна бути повна взаємодовіра, заснована на порядності людей взагалі. Де в кого, особливо в «слабкіших», через деякий час виникає питання - чому той, кому ми платимо в нашому клубі, особисто для нас робить мало? Голова, президент чи рада клубу - це не директорат взагалі. Вони не можуть наймати, звільняти, юридичне впливати на членів клубу. Виникнення диференціації в рівнях майстерності, популярності тощо серед груп членів клубу може привести, в свою чергу, до росту амбіцій і «фінансового апетиту» (мовляв, чим ми гірші за «Алісу» чи «Кіно»!?), На цій стадії Клуб, очевидно, повинен переорієнтуватися, тобто визначити свої подальші шляхи. Треба вирішити - чи лишатись аматорським об'єднанням, а, отже, втратити частину членів і частину авторитету? Другий шлях - всілякі модернізації. Але перш, ніж говорити про модернізації, я хотів би повернутися до питання про допомогу зверху. На жаль, у багатьох членів клубу, поряд із своєрідними думками про повну самодіяльність, завжди виникало питання, чому ж ніхто до них не приходить на допомогу. Але якщо відкинути суто споживацьке ставлення, в останньому все ж є рація. Усім керівникам - і міській Раді профспілок, і Міжспілковому будинку художньої самодіяльності, і адміністрації ПК ВО «Більшовик», і, навіть, комітетам комсомолу різних рівнів,- усім для статистики, для звітності вигідно мати рок-клуб. А далі? Де допомога матеріальна і організаційна? Лише Палац культури «Більшовика», а саме його директор В. А. Скригін, завжди йшов назустріч. А інші? Жовтневий РК ЛКСМУ м. Києва в межах своїх досить скромних можливостей щонайменше не забуває про клуб, міські ж організації роблять вигляд, що клубу взагалі, не існує чи він не належить до їх компетенції.
А скільки потрібно було статей у газетах, матеріалів на радіо і телебаченні, щоб «пробити» питання про худраду? Лише справжня журналістська «настирливість» і жіноча безпосередність редакторів музичної редакції республіканського ТБ О. Пригової та Т. Меленіної (ми їм за це дуже вдячні!) допомогли вирішити питання. Клуб, позбавлений допомоги,- це просто група аматорів без перспектив, спитати з якої нікому.
А ось ленінградці і свердловчани змогли «модернізуватись». Хоча, з точки зору фінансової, дещо і втратили. Але там клуби, їх ради лишаються саме духовними центрами жанру! Там авторитет рад - в особистому авторитеті і професіоналізмі М. Михайлова, А. Барановської, Г. Гуницького, Б. Гребенщикова (в Ленінграді), М. Грахова, І. Кормильцева, О, Пантикіна (в Свердловську). Без зайвих амбіцій скажу, що ні я особисто, ані наш адміністратор О. Соколов чи колишній керівник художньої частини А. Леончук подібного авторитету за плечима не маємо. 1 з цього треба робити висновки.
Так що ж далі-лишитися звичайною «тусовкою» чи вибрати шлях до моделі № 2?
Модель № 2. Класичним зразком подібної структури свого часу стала Московська рок-лабораторія. В чому її суть? Структура зразу ж створюється як традиційно функціонуюча організація - директорат, бухгалтерія, матеріальна частина тощо. До того ж, цілі зовсім інші - модель для тих, хто вважає музику професією. Це молодіжна, демократичніша, сучасніша альтернатива нашим застиглим концертним організаціям і філармоніям. Рок-лабораторії Москви і Ростова - при управліннях культури, а рок-майстерня у Донецьку - при палаці культури великого шахтоуправління (не механічного заводу чи нотної фабрики - вловлюєте різницю?). Виникають поп- і рок-структури на кооперативній основі. Це різні молодіжні чи то музичні центри (класичні приклади - Центр Стаса Наміна або «Рекорд» у Москві), артілі, асоціації… Діють вони досить вдало. Згадаємо, що гастролі у Києві останнім часом «Наутілуса…», «Акваріума», «ДДТ», «Телевізора», «Аліси», «Зоопарку», «Нате» йшли через них. Діяльність цих структур більш цілеспрямована: поліпшувати матеріальне становище музикантів і організаторів. Слабкі місця: вони все ж таки - конкуренти старих структур. Особливо ті, що замахуються на палаци спорту, стадіони, великі зали. Правда, у тих, хто діє і мислить великими масштабами і має великі кошти, проблем конкуренції не виникає. Сплачуй старим структурам проценти від прибутків, працюй під їх егідою…
Звичайно, в другій моделі велике значення мають таланти, відомість, здатність виконавців приносити прибутки. Бо працюють вони за принципами самоокупності, а деякі і за самофінансуванням. Дехто з рокерів радіє - працевлаштувались, лишилося тільки концертувати і жити собі безтурботно. Ні, навпаки. Цільового фінансування зверху, що дозволяє якось триматись, тут нема. Що заробив - те й твоє. Тож треба працювати і працювати.
Я вважаю, що найближчим часом почнуться пошуки «третьої моделі» - як синтезу двох попередніх. Хотілося б, щоб вона увібрала дві полярні точки зору - змогла вмістити інтереси як великої когорти аматорів, так і перспективних професіоналів. Але й ті, й інші повинні мати інтереси, які б не вступали в протиріччя з інтересами протилежної сторони, навпаки, взаємодоповнювалися б… Мабуть, у структурах «третьої моделі» повинен діяти жорсткий контроль за діяльністю функціонерів, повинна Існувати можливість давати відсіч діяльності різних ділків, що завжди прилипають до будь-якої цікавої справи. Наш досвід показує, що біди вони можуть наробити багато і навіть згубити добру справу…
Юрій САХНО, «Фонограф» 1989 год.
